Несвоєчасне внесення міндобрив або їхня надмірна кількість часто призводять до вилягання злакових рослин, а це, своєю чергою, перешкоджає отриманню високих урожаїв, знижує ефективність дії добрив, ускладнює процес збирання, погіршує якісні показники зерна.
Сучасний аграрій, який займається вирощуванням зернових культур, стикається з багатьма проблемами. До економічних чинників, що негативно відбиваються на вирощуванні зернових, можна зарахувати високі ціни на добрива, ЗЗР та транспортні витрати. Отримання високоякісного зерна пшениці, ячменю залишається основною проблемою в сучасному рослинництві.
Останніми роками відмічається тенденція до зниження рівня і стабільності виробництва високоякісного зерна. Це пов’язано з тим, що виробники не завжди дотримуються технології вирощування або невдало вибирають сорти для конкретної грунтової зони.
У промислових умовах спостерігаються два основні типи вилягання зернових — стеблове і кореневе. Стеблове — найпоширеніше, воно характеризується, в основному, вигином другого міжвузля в результаті перевантаження, надмірного зволоження і сильних вітрів. Кореневий тип вилягання спостерігається за зрошення або випадання значних опадів у період трубкування.
Під дією ваги надземної частини рослини відбувається розтягування або зміщення коренів, а іноді їхнє розривання. За надмірної кількості азоту і високих температур восени посіви можуть вилягати раніше від настання молочної стиглості — у період осіннього, весняного кущіння, трубкування.
Встановлено, що в посівах, які вилягають, зменшується фотосинтетична поверхня, уповільнюється засвоєння води і мінеральних елементів. Зумовлюють це явище насамперед: велику кількість азоту, надмірні опади, загущені посіви. Внаслідок вилягання недобір урожаю зерна може сягати 30–40% і більше. Надмірна кількість азотних добрив і висока вологість грунту спонукають рослини до швидкого росту, внаслідок чого їхні стебла витягуються, а формування механічних тканин — запізнюється, а це, своєю чергою, знижує міцність соломини. Такі рослини стають до того ж нестійкими проти грибних захворювань.
У високорослих сортів степового типу за оптимального забезпечення вологою та елементами живлення ростові процеси в період виходу в трубку — колосіння перебігають настільки бурхливо, що виникає відчутна невідповідність між потребою рослин в органічних сполуках і їхньою асиміляцією. За таких умов проявляється неминуча диспропорція у формуванні довжини, товщини і міцності стебла, з одного боку, і масою вегетативної частини рослин — з другого. Чимало агрономів стверджують, що на стійкість рослин пшениці та ячменю до вилягання впливає не тільки висота стебла, а й розвиток кореневої системи. Сорти, що здатні формувати потужну вторинну кореневу систему, набагато рідше вилягають.
Наразі розроблено і впроваджено в практику низку препаратів, здатних впливати на ростові процеси рослин. Проти вилягання велику ефективність мають ретарданти — це аналоги натуральних фітогормонів, здатних імітувати дію природного гормона або впливати на ріст через зміну всього гормонального статусу рослин. Вони перерозподіляють потоки асимілятів рослиною у бік генеративних органів. На біохімічному рівні механізм дії ретардантів пов’язаний із їхньою здатністю уповільнювати біосинтез гіберелінів, за нестачі яких уповільнюється ріст стебла шляхом розтягування. Одночасно ретарданти підвищують активність поділу клітин субапікальної меристеми в поперечному напрямку, що сприяє потовщенню стінки стебла та збільшенню її діаметра. Обробка ретардантами високо- та низькорослих сортів озимої пшениці або ячменю знижує інтенсивність мітотичного поділу клітин у зоні інтеркалярної меристеми міжвузлів, завдяки чому гальмується їхнє розростання, активізується приріст кореневої системи, поліпшується водний режим рослин, стабілізуються фізіолого-біохімічні процеси. Також під впливом ретардантів змінюється співвідношення маси між соломою та зерном у бік збільшення врожаю зерна.
Щодо зернових культур дія ретардантів проявляється насамперед зниженням висоти стебла, потовщенням стінок соломини, збільшенням міцності нижніх міжвузлів. Особливості впливу цих препаратів на ростові процеси зернових культур полягають у тому, що, окрім зниження висоти стебла, вони посилюють ріст кореневої системи. До того ж ретарданти не просто стимулюють ріст наявних коренів, а також сприяють галуженню кореневої системи. З літературних джерел відомо, що обробка рослин ретардантами сприяла зменшенню площі листкової поверхні, проте збільшувала питому масу листків. Тобто під впливом препаратів площа листкової поверхні зменшувалась, але водночас відбувалося потовщення самої листкової пластинки.
Окрім затримки росту міжвузлів, стабільним проявом дії ретардантів на зернових колосових культурах є пригнічення апікального домінування головних пагонів, яке зумовлює стимуляцію розвитку бокових стебел і формування на них продуктивного колоса. Вкорочення вегетативної частини пагона супроводжувалось посиленням росту колоса і кращим наливанням зерна пшениці.
Зростання продуктивності зернових за використання ретардантів відбувалось, в основному, завдяки збільшенню продуктивної кущистості, кращому виповненню зернівки і зростанню маси 1000 зерен.
Підвищення продуктивної кущистості злакових рослин після обробки ретардантами особливо ефективне на зріджених унаслідок вимерзання або часткового випрівання посівах.
Сучасний ринок ЗЗР пропонує низку препаратів, які про являють ростогальмівну дію на озиму пшеницю й ячмінь, зок рема: Хлормекватхлорид, Моддус, Терпал, Стабілан 750 SL. Це синтетичні регулятори рос ту і розвитку рослин, що здатні вкорочувати стебло.
Регулятори росту підвищують шанси отримати високий і якісний урожай. Вони дають можливість вносити значні кількості азотних добрив без ризику переростання і подальшого вилягання. Ретарданти вносять у різні строки і в різних дозах залежно від препарату та сортових особливостей рослин. На високорослих сортах доцільніше застосовувати максимально допустимі дози препарату, на низькорослих – зменшувати дозу, адже в цих сортів стійкість до вилягання вища.
