На початку 2024 року прикарпатка звернулася до суду з позовом про стягнення аліментів на утримання малолітньої доньки. Мати зазначала, що після розірвання шлюбу дитина проживає разом із нею, перебуває на її утриманні, тоді як батько добровільно фінансової допомоги не надає. Івано-Франківський міський суд позов задовольнив і стягнув із батька аліменти у розмірі однієї четвертої щомісячного доходу. Однак він із таким рішенням не погодився та оскаржив його.
Івано-Франківський апеляційний суд став на бік батька дитини і зупинив провадження на час його служби у складі ЗСУ. Тоді мати подала касаційну скаргу і нещодавно виграла справу. Докладніше — у розмові зі старшою юристкою практики сімейного права Оксаною Рябчук.
— Які аргументи наводив батько дитини, щоб відтермінувати розгляд справи про аліменти?
— Під час апеляційного розгляду відповідач повідомив, що проходить військову службу за мобілізацією у ЗСУ. Саме на цій підставі він просив зупинити провадження у справі до кінця його служби. Аргумент батька дитини був такий: через мобілізацію він нібито не може повноцінно брати участь у судовому процесі, тому розгляд справи треба відкласти. Тобто насправді відповідач просив поставити питання аліментів на паузу до невизначеного моменту, адже дата завершення військової служби наперед не відома.
Апеляційний суд підтримав позицію батька, покликавшись на положення Цивільного процесуального кодексу, які передбачають можливість зупинення провадження, якщо сторона перебуває у складі ЗСУ або іншого військового формування, переведеного на воєнний стан. Іншими словами, апеляційний суд сприйняв сам факт мобілізації як достатню підставу для зупинення справи. Однак у такому підході була суттєва проблема: аліменти — це не звичайний майновий спір між дорослими. Це питання щоденного забезпечення дитини.
— То що вирішив Верховний Суд?
— Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду не погодився з автоматичним підходом апеляційного суду та підкреслив: у справах про аліменти треба враховувати не лише процесуальні права батьків, а й передусім інтереси дитини. Вона не може чекати невизначений час, поки дорослі вирішують процесуальні питання. Аліменти мають забезпечувати поточні потреби дитини. Зупинення розгляду такої справи без достатніх підстав може фактично порушити право дитини на належне матеріальне забезпечення. Верховний Суд також звернув увагу на те, що мобілізація сама собою не доводить неможливість участі особи у справі. Адже вона може подати документи через представника, брати участь у судовому процесі дистанційно тощо.
Позицію Верховного Суду можна сформулювати просто: у справах, які стосуються дітей, формальний підхід неприпустимий. Не можна автоматично зупиняти справу лише тому, що один із батьків мобілізований, належить довести, що саме ця обставина реально унеможливлює участь у судовому розгляді. Кожна ситуація має оцінюватися індивідуально.
Отже, ця справа показує важливу тенденцію: суди мають уважніше підходити до аліментних спорів в умовах воєнного стану. Мобілізація одного з батьків не скасовує і не відкладає обов’язок утримувати дитину. Для судової практики це рішення є нагадуванням: процесуальні гарантії дорослих не мають перетворюватися на інструмент затягування справ, де йдеться про базові потреби дитини — харчування, лікування, навчання, забезпечення одягом та нормальні умови життя.
