Нині патронатна родина Олени та Сергія Корзунів із села Українка опікується двома усиновленими діточками і п’ятьма такими, що чекають на усиновлення. Наймолодшій дівчинці лише три місяці.
“Якби років зо двадцять тому хтось сказав, що матимемо таку велику родину, ніколи б не повірила. Але, знаєте, не шкодую ні про що. Якби повернути життя назад, то знову б обрала такий шлях. Бо дарую дітям основне — любов і турботу, — з таких слів починає розмову 55-річна патронатна вихователька Олена Корзун. — Я виросла у невеликій сім’ї, маю ще рідну сестру, а от чоловік — з багатодітної, їх у матері було п’ятеро синів. У нас з чоловіком Сергієм троє рідних дітей. Старшому Сергію вже 36 років, середущому Андрію буде 30, а меншому Владиславу — 21. Всі вони живуть окремо, маю вже четверо внуків, найменшій — п’ять місяців”.
За словами співрозмовниці, вони з чоловіком вирішили стати патронатною родиною у 2021 році. “До того часто говорили між собою, що хочемо дівчинку. Але народжувати вже не наважувалась, зокрема й через вік, — провадить пані Олена. — Якось до нас прийшла староста села із місцевим депутатом і спитали, чи не хочемо ми стати патронатною сім’єю. Мовляв, є така тимчасова форма влаштування дітей, які опинились у складних життєвих обставинах. Поки соціальні служби шукають прийомних батьків або нову родину, такі дітки живуть у патронатній сім’ї. Порадившись на сімейній нараді, вирішили спробувати. Тим паче, що я дуже люблю дітей, свого часу десять років працювала в Києві нянею. Чоловік мене підтримав і ми пройшли відповідне навчання.
Першою у нас була 15-річна Оля. Батьків вона не мала, бабуся померла. Десь зо пів року прожила в нашій родині, а тоді вступила в училище, закінчила вже, працює. Підтримуємо з нею спілкування. А ще була Іринка, дуже хазяйновита дівчинка, весь час допомагала мені пиріжечки ліпити. Кожна дитина — зі своєю складною історією. Деякі не знали, що таке зубна щітка й паста, як правильно їсти, не мали одягу й взуття… Серце кров’ю обливалося.
Нині опікуємося п’ятирічним хлопчиком і його трирічною сестричкою, їхня матір — хвора. А ще — 9-літньою дівчинкою та її братом, якому три роки. Торік у листопаді всиновили двох братів: Іллі вже 17-ть, а Павлу — 14 років. Старший хлопець відразу був у нас, а молодший прожив півтора року в іншій патронатній родині. Потім їхня матір написала відмову. Ми не хотіли розлучати дітей і відпускати, тому всиновили. Обидвоє називають нас “мамою” і “татом”, хоча ми ніколи про це не просимо. Ба більше. Хлопці вирішили, що носитимуть наше прізвище та навіть по батькові, бо хочуть почати життя заново. Дуже їх любимо й пишаємось ними. Павло допомагає доглядати молодших дітей і прислуговує у місцевому храмі. Ось недавно завезли документи в училище в Немішаєве, що на Київщині, син хоче стати механіком. Ілля ж вчиться у Малині на тракториста.
Вже другий місяць опікуємося і дівчинкою, від якої у пологовому будинку відмовилась рідна мати. Спершу дитина перебувала в одному із закладів у Станишівці. А коли немовляті виповнився місяць, його передали в нашу сім’ю. Дівчинку планують усиновити. Колись дитина мала перебувати у патронатній родині від 3 до 6 місяців. А тепер, у час воєнного стану, це може тривати стільки, скільки потрібно. Радію, що чотирьох дітей, які у нас були під патронатом, усиновили. Досі контактуємо, надсилаємо один одному бандерольки на свята. А загалом за майже п’ять років ми виховали 28 дітей”.
Олена додає, що поділила з чоловіком побутові обов’язки. Наприклад, вона готує їжу, більше уваги приділяє немовляті. А Сергій займається старшими дітьми, возить їх до школи, садочка, грається з ними. Для цього навіть облаштував біля хати дитячий майданчик.
“Хоч чоловік у мене такий, що і підгузник сам змінить, і суміш приготує. Він — надійна підтримка, — запевняє пані Олена. — Мій ранок починається о п’ятій, бо треба нагодувати немовля. А поки малесенька спить, то роблю сніданок, збираю дітей у садочок чи школу. Далі готую обід. За один раз варю 10 літрів борщу, якого вистачає на два дні. Хліб печу сама. А у вільний час ще й короваї на замовлення. Діти залюбки допомагають по господарству, хоч ми нікого не змушуємо це робити. То посуд помиють, то заметуть у хаті, старші картоплі начистять. За той час, поки вони живуть у нас, прикипаю серцем до кожного. Кожна дитинка стає рідною. Тому, коли настає час прощатися, для мене — це справжня біда.
Моє улюблене свято — День матері. Цього року від старших синів, один з яких ще з 2014 року боронить Україну на передовій, я отримала дуже красиві орхідеї. Та найбільше розчулили менші, які принесли конвертик з грішми й сказали: “Матусю, купіть собі подарунок. Ви заслужили, бо найкращі у світі”. Від почутого я розплакалась. Ми давали дітям “кишенькові”, а вони, виявляється, їх відкладали, щоб зробити мені приємність”.
