“Заздрити — погано” — це ми чуємо з дитинства. А ще: “У заздрості нема радості”, “Заздрісні очі не знають сорому”. Тому вже в дорослому віці соромимося цього почуття, намагаємось його не помічати, приховувати як від інших, так і від себе. Але воно — існує. Чому люди стають заздрісними?
— Буває, що в дитинстві дорослі вказують дитині на успіхи інших, як на щось недосяжне, — каже психологиня Світлана Беляєва. — Наприклад, мама говорить доньці про сусідську дівчинку: “У Катрусі голова добре працює, вона вчиться на “відмінно”. Далеко піде. Не те, що ти”. Дитина принижена, їй нічого не залишається, як заздрити успішнішій сусідці. Надалі на неусвідомленому рівні ця дитина весь час себе порівнює з іншими. Їй болить, коли комусь щастить. А низька самооцінка заважає бачити свої “плюси”, навіть якщо для інших вони очевидні.
— Є поняття “чорна” заздрість і “біла” заздрість. У чому між ними принципова різниця?
— “Біла” заздрість — конструктивна. Вона не руйнує самооцінку людини та її стосунки з іншими. І навіть мотивує діяти. Але тут теж потрібна об’єктивність. Можна скільки завгодно заздрити, умовно кажучи, Анджеліні Джолі чи Біллу Гейтсу, але важливо розуміти, що не кожен здатен стати суперзіркою Голлівуду чи багатієм. Утім можна розвивати вроджені таланти, вчитися фінансовій грамоті й завдяки цьому досягати успіхів у житті. Водночас є люди, яким важко змиритися з тим, що вони не можуть досягти бажаного. Тому вони крадуть, грабують, влаштовують незаконні фінансові оборудки чи йдуть на інші злочини. І ось такі заздрощі — деструктивні, “чорні”. Вони псують стосунки з іншими людьми, виснажують психологічно. Людина сприймає чужий успіх, як власну поразку, як докір собі, потерпає від відчуття власної неповноцінності. Емоційний дискомфорт породжує тривожність, озлобленість і водночас провокує негаразди з фізичним здоров’ям. Відомо, що у жінок це можуть бути гінекологічні чи неврологічні патології, а у чоловіків — серцеві й шлункові хвороби. Неспроста є приказка: заздрісний від чужого щастя сохне.
Існує і патологічна заздрість — руйнівне, ірраціональне почуття, яке стає невіддільною частиною особистості. Воно не стимулює саморозвиток, а змушує діяти на шкоду собі та іншим. Через заздрощі розв’язують війни, бо комусь “пече”, що інший народ обрав демократію, незалежність, власний шлях розвитку чи живе заможно.
— Чи можна вилікуватися від заздрощів?
— Із позиції психотерапії заздрість — маркер незадоволених потреб та внутрішніх конфліктів. Під час психотерапевтичних сеансів людина вчиться усвідомлювати те, що відчуває. Важливо визнати свою заздрісливість, а не витісняти її. І проаналізувати: яким чином, не виснажуючи себе цим відчуттям, я можу отримати те, чого мені не вистачає? Якщо заздрість деструктивну перетворити на мотиваційну, вона підживлюватиме змагальний дух і допомагатиме нам стати кращими.
