Українці відмовляються від своїх імен, прізвищ і по батькові. Що про це кажуть психологи?

Українці відмовляються від своїх імен, прізвищ і по батькові. Що про це кажуть психологи?


За даними Міністерства юстиції, лише торік понад 10 тисяч громадян офіційно змінили свої персональні дані. Цікаво, чому люди наважуються на такий крок? Кілька реальних історій.

42-річна режисерка дубляжу Еміла Круківська-Кілівник нещодавно взяла не лише нове ім’я та прізвище, а й навіть по батькові.

“Моє ім’я ніколи мені не подобалося, — признається співрозмовниця. — Мама спочатку хотіла назвати мене Ірочкою, як себе. Потім думала про Вікторію, але батько не вимовляв звуку “р”. Далі була Сашенька, але він не вимовляв і “ш”. У пологовому мама лежала в палаті з жінкою, яка назвала доньку Людмилою. Так мама й визначилася. Я ще змалку питала: “Мамо, у всіх нормальні імена, а чому ти назвала мене Людою?” Вона відповідала: “Виростеш — зміниш”. З роками це бажання не зникло. Останньою краплею стала поїздка до Польщі. Там одна знайома запитала маму: “Чому ти називаєш Мілу таким кацапським ім’ям?” Найцікавіше, що мама й досі, хоч ми розмовляємо українською, називає мене “Людмілою” — саме через “і”. Після того випадку я остаточно зрозуміла — настав час змін”.

Ім’я стало лише частиною перетворень. “Я подумала, а чому б не змінити все одразу? Батьки розлучилися, коли мені було два роки, і тато майже не брав участі в моєму житті. Тому по батькові я взяла на честь свого дідуся — стала Михайлівною, — веде далі Міла. — Першу частину нового прізвища — Круківська — запозичила від прадідуся по маминій лінії. Друга частина — Кілівник — прізвище мого чоловіка”.

Процес зміни документів, за словами Еміли, виявився значно швидшим, ніж вона очікувала. “Спочатку потрібно звернутися до ДРАЦСу, написати заяву про зміну імені та сплатити адміністративний збір. Мені це обійшлося приблизно у 700 гривень, — каже співрозмовниця. — Єдине, у ДРАЦСі порадили взяти ім’я не Міла, а Еміла. Мені сподобався такий варіант”.

Уже через тиждень заявниці зателефонували й повідомили, що можна забрати свідоцтво. Далі Міла взялася за заміну внутрішнього і закордонного паспортів, податкового номера, посвідчення водія й техпаспорта, оновила реєстраційні дані ФОПа, перевипустила банківські картки.

З новим паспортом Міла вже встигла побувати за кордоном. “Польські прикордонники запитали, чи я вперше виїжджаю. Відповіла, що ні, просто змінила ім’я. Вони попросили показати свідоцтво про його зміну, перевірили мене за старими даними, — продовжує жінка. — Я ще мала фотографію старого закордонного паспорта. Тож без проблем перетнула кордон. Я наважилася на зміни у 41 рік і щаслива. Знаєте, моє життя теж почало змінюватися. Є певні хороші події, але наразі не готова про них говорити, бо це дуже особисте”.

21-річна Євгенія Терещенко була Богданою. Втім, кілька тижнів тому отримала омріяний новий документ. “Ідея змінити ім’я виникла у 14 — 15 років. Тоді я постійно, як то кажуть, шукала себе, — розповідає дівчина. — Мені було цікаво відчути, як це, коли тебе називають інакше. Ім’я Євгенія (з давньогрецької — “благородна”, “шляхетна”) мені дуже подобалося і звучанням, і значенням. Буквально за день до подання документів мама розповіла, що спочатку хотіла саме так мене назвати. Але бабуся з дідусем були проти, бо переживали, що мене дражнитимуть “Женькою”. Коли я почула цю історію, подумала: мабуть, доля просто повернула мені ім’я, яке я мала дістати ще при народженні. Якою була реакція батьків? Спочатку вони були радше розчаровані, а не сердиті, та швидко звикли. Із документами жодних проблем не виникло. От чекаю, коли виготовлять новий паспорт”.

Нині Євгенія працює майстринею татуювання. За фахом вона графічна дизайнерка, а незабаром планує здобути ще одну освіту й стати вчителькою іноземних мов і зарубіжної літератури. Каже, що з новим іменем нарешті почувається собою.

Минуло вже 24 роки, відколи Лайті Бірюкова офіційно змінила ім’я. Каже: якби знову стояв такий вибір, то без вагань вчинила б так само.

“У 16 років я познайомилася з хлопцем. Це було моє перше кохання. Він називав мене Лайті, що означає “світла”, “легка”, — зауважує жінка. — Я відчула, що це моє ім’я. Тож через два роки вирішила офіційно додати його до свого. Так у документах з’явилося Інна-Лайті. Рідні сприйняли це абсолютно нормально”. Співрозмовниця ділиться, що бувають і курйозні випадки. “Інколи люди так захоплюються розмовою про моє ім’я, що забувають, навіщо взагалі звернулися. Їм цікаво, чому Лайті і звідки воно взялося. А найкумедніше, коли в листуванні автозаміна вперто виправляє “Лайті” на “Лапті”, — сміється жінка.

— Ім’я — перший і найважливіший маркер нашої ідентичності, який ми отримуємо від народження, — пояснює психологиня Людмила Ковтун. — Нерідко бажання змінити ім’я — це спосіб відокремитися від токсичного минулого, відмежуватися від болісного досвіду чи травми, наприклад, розірвати символічний зв’язок із батьком або родом. Для інших — можливість позначити початок нового етапу життя. Людина ніби повертає собі право визначати, ким вона є.